Замість біографії...

Інтерв’ю з письменником Анатолієм Григоруком

― Шановний Анатолію Івановичу! Ви вже більше як півстоліття в літературі. Чимало зробили і як автор, і як видавець. А про Вас як по особу дуже мало знають, але хочуть знати і читачі, й бібліотекарі, й учителі…

― Є люди, яких називають публічними. Вони прагнуть бути в центрі подій, будь-якими засобами привернути загальну увагу. Створюють довкола себе бурхливе шумовиння. Першими біжать під об’єктиви фото-телекамер. Мають своїх клакерів ― піарників. А останнім часом узагалі повелося: ти хвалиш мене, я хвалю тебе. Така, з дозволу сказати, самотужки напрацьована «популярність» мене зовсім не спокушає. У Толстого є на цю тему дуже мудрий афористичний вислів. Не пам’ятаю його дослівно. Але Лев Миколайович, перелічуючи якості, без яких він не уявляє собі письменника, називає тонке художнє чуття, крайнє відчуття міри, добродушний гумор, високоморальний світогляд, і все це ― без найменшого самовдоволення. Перегукується з Толстим і Чехов, стверджуючи, що письменник не повинен пхатися на авансцену, а сидіти «в пóтемках, у натовпі, подалі од виставки» і скромно робити свою роботу. Відомий на цю тему й афоризм Бориса Пастернака: «Быть знаменитым ― некрасиво». Одне слово, коли такі велети щиро проповідували скромність і відповідно вибудовували свою поведінку, то нам, грішним, і Господь велів.

― Якось, на початку інтерв’ю з колишнім державним секретарем США Генрі Кісенджером, ведучий, звертаючись до аудиторії слухачів, зауважив, що Кісенджер не потребує, аби його представляли. На що той, пожвавішавши, сказав: «Чому? Я люблю, коли мене хвалять».

А що, коли я, представляючи Вас як відомого дитячого письменника, заслуженого журналіста України, лауреата премії ім. Наталі Забіли, автора понад двох десятків прозових і віршованих книжок, почну з компліментів?

― Певен, що такий псевдопарадний початок розмови неодмінно завів би нас у вельми комічну площину. Давайте почекаємо, поки я стану державним секретарем, а вже потому будем вихвалятися.

― Тоді, з Вашого дозволу, почнемо з традиційного, з витоків: де Ви народилися, як проходило Ваше дитинство?

― Народивсь я на Вінниччині, в селі Махаринці, що за кілька кілометрів од залізничної станції, а відтак і райцентру Козятин. Дата народження ― 20 березня 1932 року. Це, як відомо, день весняного рівнодення. А сам рік означено чорним голодомором. Між іншим, стародавні перси 20-го березня відзначали свій Новий рік. Отже дата ця не зовсім, як бачите, звичайна. Батьки мої з діда-прадіда ― селянського стану. Родом із Житомирщини. Батько ― із села Дерганівки, а мама ― з Бистрика. Дід з бабою по маминій лінії мали шестеро дітей: чотирьох хлопців та двох дівчат. Точнісінько такий самий склад родини був і в батькових батьків. До речі, його мати, а моя баба Ганна була дуже богомільна. По всій хаті в неї висіли образи в рушниках та лампадки. Сама вона, скільки її пам’ятаю, завжди носила вишиту полотняну сорочку й довгу рясну, як у циганок, спідницю, а всі груди були в пацьорках із досить великим срібним хрестом. Вона ходила на прощу не тільки в Київську та Почаївську лаври, а й побувала з цією місією навіть у самому Єрусалимі.

― А другу бабу Ви пам’ятаєте?

― О, мамина мати, баба Катерина була зовсім іншого гарту. З ранніх літ вона осиротіла. Її батько загинув у Кримську війну, а мати, вертаючись серед зими, в завірюху, з ружинського ярмарку додому, відстала в дорозі від гурту односельців, заблукала в полі, і її тіло знайшли аж навесні, як почали сходити сніги.

Сирітство, а ще, мабуть, природні нахили дозволили бабі Катерині виробити в собі характер завзятий і непоступливий. У хаті в них панував повний матріархат. Вона відчайдушно входила в конфлікти не тільки з ближніми й дальніми сусідами, а й із самим місцевим батюшкою. Показовим є хоча б такий факт. Коли шостого липня народилася моя мама, то баба пішла зареєструвати її в церковній книзі. Хоч під цією датою у «Святцях» було кілька імен, батюшка, маючи на бабу якийсь давній «зуб», записав немовля під ім’ям «Горпина», дарма що бабі воно геть не подобалось, і вона просила-благала-вимагала дати інше ім’я.

Коли її доньки підросли, баба поклала на них усю роботу по чималому господарству, бо хлопці на той час уже на всі чотири вітри порозліталися з родинного гнізда. А як до мами чи її сестри приходили свати, їх просто проганяли з двору. Кінчилося тим, що мама, не витримавши цього гніту, просто втекла до коханого хлопця на чуже село, де вийшла за нього заміж. Це й був мій батько.

― А як це пов’язано з Махаринцями?

― У Махаринцях вони опинилися, щойно побравшись. Батько влаштувався рахівником у конторі відгодовчого пункту при Махаринецькій цукроварні. Власного житла вони не мали. Тому винайняли куток у селі. Не кімнатку, а саме куток. Про це свідчить те, що саме в день і час мого народження, в тій же кімнаті, де лежала породілля, на ліжку, відгородженому нехитрою ширмою, відходила в небуття ветха бабуся, очевидно, мати господаря чи господині хати. Такий, сказати б, по-житейськи буденний і водночас символічний «взаємообмін» відбувся на тісному клапті простору між життям і смертю...

Невдовзі, за кілька місяців по тому, батькові виділили схожу на овечу кошару глиняну розвалюху в самому селищі при цукроварні, біля жомової ями, і вже там я вперше усвідомив, що з’явився на білий світ.

Хай ласкаво вибачать мені мої шановні земляки, але село Махаринці, будучи моєю малою батьківщиною, на превеликий жаль, не встигло лишити в пам’яті того глибинного емоційного сліду, який згадується в безлічі милих серцю деталей та подробиць і гріє душу впродовж усього життя. Воно промайнуло, наче крихітний степовий полустанок, де пасажир при потребі застрибує в поїзд чи зіскакує з нього на повному ходу.

Щоправда я закінчив у Махаринцях перший клас. У заводському селищі школи не було, і нас, малючків, возили до села підводою, а в зимовий час ― саньми. Однак з огляду на те, що свою «офіційну» науку я почав ще малотямущим жовторотим пуцверінком, у шість літ, то із шкільного життя теж майже нічого не запам’яталося. Чітко вкарбувався в пам’ять лиш один курйозний епізод. На першому ж уроці весь клас довго сміявся з мене, бо виявилось, що батько, через свою неуважність, купив мені буквар для глухонімих. У всіх дітей такий, як треба, а в мене ― особливий... Тим часом, буквар, можна сказати, був мені ні до чого, бо читати я навчився досить рано, не маючи ще й п’яти літ.

― А що Ви читали в ранньому дитинстві?

― Дитячих книжок у нашій хаті тоді не було. Отож їх мені заміняла газета. А ще журнал «Конярство», що його передплачував батько. Саме на цих виданнях я й опановував техніку читання. А крім того, не без цікавості познайомився з різними породами коней, до яких назавжди зберіг тепле почуття як до тварин мудрих і благородних. Згодом, підрісши, я хвацько їздив охляп верхи, чистив і купав їх.

На початку літа 1940 року батька перевели на роботу до Бродецького цукрозаводу. Там ми пережили всі жахіття війни. Про цей період можна розповідати дуже багато. До школи я не ходив. Пас корову. Чим міг, допомагав мамі в її клопотах.

Сьогодні увійшло у вжиток таке певною мірою сумнівне щодо свого формального визначення поняття, як «діти війни».

Я навіть спробував висловитись з цього приводу в одному із своїх віршів: «У нас фірменна «лейбла» ― ми «діти війни». Мабуть, гірше нас годі й назвати, бо коли у війни є і доньки й сини, то виходить, війна нам ― як мати…».

Але те, що нас виділено в окрему суспільну категорію, вважаю цілком вмотивованим. Бо кожен, хто в дитинстві зіткнувся віч-на-віч з війною, з надлюдською жорстокістю, страхом, стражданнями, самою смертю, той сприймає світ дещо інакше, ніж дитина, яка цього лиха, дякуючи Богові, не спізнала.

Коли двома роками після Перемоги я закінчив Бродецьку семирічку, батьки вирішили, що мені слід учитись далі. А отже шукати для цього відповідних умов. І родина, покинувши насиджене місце, переїхала до Бердичева. Жили ми в той час дуже голодно й холодно, як і більшість повоєнного люду. Ледь зводили кінці з кінцями. Але в школі я навчався добре, одержав атестат зрілості із срібною медаллю. І подався до Києва вступати на філфак університету.

На той час мені вже чітко уявлялася моя майбутня професія. Я твердо вирішив, що вивчатиму літературу, стану філологом. Ці шанолюбні наміри підігрівали й учителі. Зокрема, добрим словом хочу згадати між них вчительку літератури Валентину Михайлівну Самойлович та директора Івана Остаповича Пархолюка. Валентина Михайлівна, мабуть, покладала на мене певні надії, бо коли я закінчив школу, подарувала мені десять томів літературної енциклопедії за редакцією М. Горького. Це був справді королівський подарунок, який я бережу як дорогий моєму серцю скарб.

― На філологічному факультеті Ви, сподіваюсь, почувалися досить комфортно?

― До вишу я, як медаліст, вступив без жодних ускладнень. Однак не до КДУ, а до КПІ. Зробити цей несподіваний крок підбив мене мій шкільний друг, що подав документи до політехнічного інституту. Давай, мовляв, разом зі мною, на зварювальний факультет: і професію дістанеш солідну, і стипендія тут у півтора рази вища за університетську. І моя неокріпла зелена душа здалася ― я став студентом КПІ. Провчився я в ньому всього кілька місяців і, жодним словом не попередивши деканат, не забравши документів, як жалюгідний дезертир, поїхав додому.

Певний час проминув у каятті й самоїдстві. Спасибі батькам, що в цю гірку хвилину ні в чому мені не дорікали.

О тій порі наша родина проживала в селі Мошківці Андрушівського району, де батько працював бухгалтером відгодовчого пункту. Саме на цьому підприємстві я й проробив «старшим, хто куди пошле», до моменту, коли приймальні комісії вузів наступного літа знов оголосили прийом документів. Тут уже ніяка сила не могла збити мене з пантелику. Я твердо вирішив вступити на філфак КДУ.

Навчання було напівголодним, але легким і веселим. На останніх курсах я навіть став персональним стипендіатом. Само собою, це було досить приємно. Але я пишався не так званням (у нас на потоці було чимало талановитих юнаків і дівчат, що вчилися не гірше, а, може, й краще за мене), а тим, що став одержувати стипендію трішки більшу, ніж батькова жалюгідна бухгалтерська платня.

Якщо я вже почав вихвалятися, то розповім ще про один пам’ятний епізод із студентських часів: моїм офіційним опонентом на захисті дипломної роботи виступав не хто-небудь, а директор інституту літератури академік Олександр Білецький. В історії філфаку це була унікальна подія. Залу вщерть виповнив зацікавлений люд чи не з усіх курсів. Зрозуміло, що моєї заслуги в тому не було ніякісінької. Просто Олександр Іванович попросив у деканаті один із студентських творів, щоб скласти бодай приблизне уявлення про фаховий рівень випускників. Вести з ним публічний діалог за примхою долі випало мені. Мандраж обіймав мене колосальний, але все, дякувати Богові, обійшлося. Я одержав найвищий бал.

― І як складалося Ваше життя після закінчення університету?

― Випускний 1956-й рік виявився для філологів досить невтішним. Під час розподілу призначень багатьом із нас пропонували роботу в семирічках по глухих далеких селах. Мені, як щойно спеченому фахівцеві з «червоним» дипломом та рекомендацією до аспірантури, було виявлено особливу честь: представниця Хмельницького облвно, яка приїхала завербувати кількох наших випускників на роботу в своєму департаменті, попросила комісію порекомендувати кого-небудь на посаду директора вечірньої школи в районному містечку Деражня. Їй запропонували мою кандидатуру. Вважалося, що це для мене неабиякий подарунок долі: ще, бачте, жодного пера у хвості, а вже в директори! Але на ділі все виявилось чистісіньким чиновницьким ошуканством. Коли я, кілька тижнів погостювавши у батьків, прибув до Хмельницького, то виявилось, що вакансію директора заповнено. Отож, махнувши на все рукою, я поїхав учителювати в село Коричинці, відоме лиш тим, що в ньому царські нишпорки вбили Устима Кармелюка.

Школа являла собою стеменну музейну реліквію. Містилася вона в чотирьох тісних хатах. Одна з них, під солом’яною стріхою, свого часу була реквізована в місцевого священика. В осінньо-зимовий час усе сяк-так обігрівали чадні грубки. В селі не було ні електрики, ні радіо. А головне ― мощеної дороги. В дощову негоду пройти від хати, де мене прийняли на постій добрі люди, до школи можна було хіба що городами, та й то в гумових чоботях з високими халявами. Із колгоспної молочарні возили в райцентр на заготівлю молоко. Від ферми до міжсільської бруківки цистерну міг протягти тільки трактор. Після кількох його ходок центральна сільська вулиця перетворювалась на суцільне місиво. На дорозі виникали глибокі, заповнені водою баюри. І тоді будь-який рух у селі припинявся аж до пори, поки все або хоч якось протрахало, або багнюку сковував мороз. Одне слово, місце моєї роботи було досить екзотичне. Але воно давало можливість всебічно, сказати б, із середини, ознайомитися з бідним побутом і нелегкою працею сільського вчителя, з його принизливим соціальним статусом.

― Треба розуміти, що від учителювання Ви не мали великої втіхи?

― Це був час, коли сільський люд ставився до вчительської братії, з одного боку, співчутливо, а з другого ― зневажливо. У Коричинцях навіть існував такий собі добродушний жарт. Зустрінуться де-небудь на вулиці двоє дядьків, заведуть балачку про якогось із своїх знайомих, скажімо, Петра. От один із них питає: «Слухай-но, що зараз робить Петро?» А другий у відповідь: «Та що робить! Вчителює». Цебто б’є байдики, або зайнятий якоюсь зовсім нікчемною роботою.

Та найбільше мене пригнічувала пасивність учнів, їхнє небажання вчитися. За кілька останніх років перед моїм приходом у Коричинецьку школу лише кільком її випускникам пощастило влаштуватися на бухгалтерські курси. Основна ж маса, виповнена зневірою, що кудись можна чесно вступити, не докладала до навчання жодних зусиль. А отже мала кволі знання й лишалася за бортом. Коли я намагався вивести цих невір із стану апатії, вони іронічно посміхалися й казали: «Нам до волів, до батога науки не треба». Але мені було їх щиро жаль. І я не здавався. Потихеньку-помаленьку мої слова, мої резони, мої посилання на долю Ломоносова, Шевченка і багатьох інших, схожих на них, починали спрацьовувати…

Не мені судити, що з мене був за вчитель, яким я був класним керівником-вихователем. Але саме із закріпленого за мною 8-го класу діти згодом одержали успішні атестати й дружно пішли в широкий світ: хто в інститут, хто в технікум, хто на курси чи в профучилища. Лід зневіри було зламано. І це головне, що мені пощастило зробити на Коричинецькому перепутті.

― І скільки Ви пропрацювали вчителем?

― На другому році вчителювання в мене почався хронічний катар горла. Були дні, коли я зовсім втрачав голос і не міг провести жодного уроку.

Так-сяк закінчивши навчальний рік, я подав заяву про звільнення й змушений був шукати роботу за іншим фахом. Якийсь час намагався зачепитися за редакцію бердичівської міської газети. Був у ній копійчаним репортером, постачав щоденну інформацію, де і як полагоджено бруківку, на скільки відсотків виконав місячний план солодовий завод, автобаза чи фотоательє, що йтиме найближчим часом у місцевому кінотеатрі й т. ін. Перспективи там, як я зрозумів, були мізерні, чи, точніше, їх узагалі не було. До того ж, відповідального редактора ― чиновника й ділягу до мозку кісток ― неабияк дратувало моє намагання подати будь-який інформаційний матеріал, по-можливості, хоч з якоюсь жвавинкою. Пам’ятаю, з якою зневагою, мало не з презирством до моєї непрофесійної наївності, він, пробігши очима інформацію про роботу місцевої фабрики пошиву одягу, викреслив початок, який містив відому фразу Чехова, що в людині має бути все прекрасним…

Розпрощавшися з газетою, я вирішив випробувати своє щастя в Києві, куди мене настирливо кликали, нічого практично не обіцяючи, мої університетські товариші.

Не стану оповідати всіх своїх митарств у пошуках служби та яких зусиль коштувало мені розв’язати архіскладну тоді проблему прописки. Скажу тільки, що без неї (хоч це загрожувало великими неприємностями будь-якому керівникові підприємства чи установи) мене все-таки взяла на роботу директор Дитвидаву (нині видавництво «Веселка») добра душа Неоніла Григорівна Завальницька, незмінним гаслом якої було: «Дитячу книжку треба робити чистими руками». Взяла просто з вулиці, без блату, без зв’язків і рекомендацій. А головне, повторюю, без триклятої прописки. Саме з легкої руки Завальницької я й зв’язав свою долю з дитячою літературою.

― Розкажіть, будь ласка, як склалася Ваша подальша творча доля.

― У той час, як я зрозумів пізніше, Дитвидав був одним із найкращих в Україні, творчо найпотужніших видавництв. Щойно організований, він добрав для роботи над дитячою книжкою повні творчої снаги й здорового шанолюбства молоді кадри. Досить сказати, що в його штаті тоді працювали редакторами Анатоль Перепадя, Євген Попович, Ольга Сенюк, Євгенія Горева, Віктор Кава, Всеволод Нестайко, Олександр Терех, Катерина Гловацька, Леонід Солонько, Богдан Чайковський, Олег Буцень, Володимир Житник, Вячеслав Малець та інші обдаровані літератори, що згодом лишили помітний слід у вітчизняній літературі. На дружніх зустрічах у стінах видавництва нас знайомив з тонкощами й секретами рідного слова Борис Дмитрович Антоненко-Давидович. До нас, як у рідний свій дім, часто заходили такі визначні художники як Анатолій Базилевич, Сергій Григор’єв, Валентин Литвиненко, Георгій Якутович… Власне, це було благодатне середовище для професійного зростання, для усвідомлення своєї відповідальної і почесної ролі в літературно-видавничому процесі.

Дитвидаву мною було віддано цілих десять років. За цей час багато що відбулося в моєму особистому житті. В мене народилось дві доньки-близнючки. А згодом ― ще одна. Більш-менш усталився побут. Я почав пробувати писати щось своє.

Працюючи о першій порі в редакції науково-художньої літератури, досить активно втручаючись у чужі рукописи, бо писали їх здебільшого люди, що кволо володіли літературним стилем, я сам захотів попробувати себе в цьому начебто вже знайомому жанрі. Так з’явилася перша книжечка про залізничний транспорт «Семафори відкрито». Оригінального в ній, зрозуміла річ, небагато. Усе звелося до пошуку цікавих фактів і приступного юному читачеві викладу. Але це був для мене, автора-початківця, певний досвід.

Інша, сказати б, серйозніша робота над словом почалася, коли мене призначили завідувачем редакції дошкільної літератури. Тут уже довелось працювати не з нарисом, а з віршем, оповіданням, казкою ― тими жанрами, де превалює не фактаж, а куди хитріші й тонші матерії.

У зв’язку з цим дещо переорієнтувалися і мої власні творчі інтереси.

А потім мене запросили на роботу до редакції журналу «Малятко», де я працюю ось уже майже сорок п’ять останніх років…

― За такий тривалий час роботи в літературі Ви, безперечно, мали безпосередні стосунки з багатьма письменниками. З ким конкретно? Й що запам’яталося?

― Власне, всі відомі літератори, що писали для дітей, були мені знайомі. Передусім, це старше покоління, яке я знав ще із шкільних підручників: Наталя Забіла, Оксана Іваненко, Валентин Бичко, Іван Сенченко, Марія Пригара.

А такі з них, уже мої ровесники, як Євген Гуцало, Григір Тютюнник, Микола Вінграновський, Борис Харчук, Грицько Бойко та багато, багато інших приносили до «Веселки», а потім і до «Малятка» свої твори. В пам’яті лишилося чимало цікавих вражень од спілкування з ними. Але спогади про це неабияк розтягли б нашу розмову.

― Тоді перейдемо до Вашої творчості. Ким Ви більше себе відчуваєте ― поетом, прозаїком чи перекладачем?

― Відповісти на це важко. Беруся за ту чи ту роботу, залежно від моменту. Інколи спонтанно народиться вірш. Інколи зажевріє якась тема для прозового твору. Тоді довго обмізковуєш її, не поспішаючи сісти до столу. А за переклад берешся вже за конкретної потреби. І кожне заняття з творчого боку по-своєму цікаве. Тільки одне буває легким і радісним. А друге нерідко й вимучить.

― Ви пишете виключно для дітей? Чи й для дорослих?

― Пишу для дітей, переважно для дошкільнят і молодших школярів. Вони ще чисті душею, довірливо-наївні. Їх гріх одурювати. Тому прагнеш бути перед ними, по-можливості, максимально щирим. Це щось схоже на те, як людина, хай би якою вона була грішною, а зайде до Божого храму, і в ній прокидається щось світле, добре, благочестиве. А те, що можна назвати дорослою поезією, я пишу не так для когось, як для себе. Це такий собі емоційний вихлюп хвилинного настрою. Хоч кілька добірок такої лірики друкувалося і в «Літературній Україні», і журналі «Київ». Хотілось би видати їх окремою книжечкою.

― Чи позначається на дитині, на її світосприйманні те, що вона читає? Чи не втрачає книжка своїх позицій в ряду інших джерел інформації? Чи повинні батьки стежити за тим, що читають їхні чада?

― У вісімнадцятому столітті, після виходу в світ твору Ґете «Страждання молодого Вертера», багато молодих людей у Європі під впливом прочитаного вдалися до суїциду. Прикладів того, як талановитий твір може позитивно чи негативно впливати на людину, особливо ту, в якої ще не сформована тверда життєва позиція, можна навести безліч.

Що ж стосується книжки в сьогоднішньому інформаційному просторі, то, на мій погляд, її позиції ще досить міцні. В комп’ютера й телевізора свої функції, а в книжки ― свої. Книжка, я сказав би, інтимніша. Та й розгорнути її можна під настрій будь-де і в будь-яку хвилину.

Ну, а про контроль батьків скажу так: головне ― із самого малечку допомогти дитині виробити імунітет до халтури, навчити її розрізняти, що гарне, справжнє, посутнє, а що спекулятивне, погане, розтлінне. І тоді дитина контролюватиме себе сама.

― Відомо, що не всі письменники ставляться до дитячої літератури серйозно.

― Так. На жаль, дехто з пишучої братії ставиться до неї зверхньо, а то й з певною зневагою. Тут, очевидно, суворим поціновувачам не вистачає ні загальної культури, ні, зокрема, розуміння тої ролі, яку відіграє справжнє художнє слово, адресоване безпосередньо дитині. Бо коли маленький читач не матиме доступу до нього, не засвоїть з його допомогою нормативів рідної мови, не пізнає суті таких фундаментальних понять, як правда, добро, честь, совість, якщо в ньому раз і назавжди не пробудиться здатність до співпереживання, до розуміння чужого горя, то він, поза всяким сумнівом, виросте духовним калікою. А суспільство із таких індивідуумів кінець кінцем опиниться на межі деградації. Це очевидні, не мною сформульовані істини. Я лише принагідно повторюю їх.

― Що Ви можете сказати про сьогоднішній стан дитячої літератури?

― Останнім часом у дитячій літературі, як, власне, і загалом в нинішньому мистецтві, а надто в шоу-бізнесі, спостерігається шкідливий, як на мене, перекіс у таку собі легку, з присіданням перед читачем (глядачем, слухачем) розважальність. Маси, як і багато століть тому, вимагають передусім хліба й видовищ. Чимало авторів дитячих книжок теж із шкури пнуться, вигадуючи якісь суперфантастичні, штучно сконструйовані сюжети. Придумують найхимерніші персонажі. Дитину по ніздрі занурюють у роблений, фальшивий світ, що і на йоту не має нічого спільного із реальним життям. Я вже не кажу про бурхливий потік кондової графоманії, що нині вийшов з-під будь-якого громадського контролю. Оминаю також роль численного корпусу новітніх видавців, на прицілі в переважної більшості яких голий бариш. Мені здається, їм зовсім байдуже, яка духовна пожива сходить з їхнього конвеєра, якої вона якості. Головне ― аби продавалася. І це тоді, коли в складному сучасному світі дитина, як ніколи, має органічну потребу пізнавати щоденні реалії, хоче розібратися у всьому тому, що оточує її, у самій собі, в стосунках з батьками, братами-сестрами, зі своїми ровесниками… Тисячі конкретних питань ставить перед нею кожен день її буття. Та відповідь на них вона знаходить далеко не завжди або не знаходить її взагалі.

― Але така література розвиває фантазію.

― Я зовсім не проти того, щоб розвивати в дітях фантазію, щоб створювати читачеві гарний настрій, щоб розважити його, викликати щирий сміх ― загальновизнаний вітамін здоров’я і оптимізму. Я за все це голосую обома руками. Але я категорично проти, коли цим підмінюється головна функція художнього слова. Бо воно, як споконвіку загально визнано, з’явилося на Божий світ формувати людську душу. Донедавна був популярним вислів: письменники ― це «інженери людських душ». Нині він зовсім не в моді. Це не стало в сучасній літературі головним.

Сьогоднішні проблеми дитячої літератури не можна не розглядати іще з одного досить важливого боку. До певного часу існувало переконання, начебто педагогіка має магічну силу. Вважалося, що дитина ― це податливий віск, що з неї можна за певними трафаретами чи лекалами формувати тих особистостей, які на конкретному історичному етапі відповідали б суспільним ідеалам. У зв’язку з такою філософією утверджувався, сказати б, дидактично- благочестивий напрямок і в літературі для дітей.

― А Ви його заперечуєте?

― Принаймні, він викликає у мене сумнів. Можливо, в ідеально стерильних умовах із дитини, починаючи від дня її народження до юнацького віку, й можна було б виростити особу із заданими характеристиками. Але таких умов у реальному житті просто не існує.

Нині, як ніколи досі, у формування людської особистості вносить свої визначальні корективи загальний суспільний лад, усе життєве середовище, зокрема вулиця. Перед ними буксують, втрачають свій монопольний вплив і офіційна, часто казенна школярська дидактика, й педагогічні судороги сім’ї. Дитина щодня, щохвилини бачить перед собою безмежний, вируючий, повний таємниць, пристрастей, спокус світ. Часто все це спростовує те, що день у день проповідує школа чи тато з мамою. Нерідко суворе буття підтверджує гірку істину, що правда поступається перед брехнею, а зло бере верх над добром.

Отож, мені здається, першочергове завдання сьогоднішнього літератора, який береться писати для дітей, не в тому, щоб розважати довірливого й наївного через своє малоліття читача, не тримати його в тепличних умовах загального благоденствія, не оберігати від «житейських бур» за інстинктом квочки. А в тому, щоб передавати йому мудрий, хай навіть подеколи й дошкульний досвід попередніх поколінь, застерегти від уже відомих помилок, сіяти в душі життєдайне, віками відкаліброване духовне зерно, допомогти не збитися на манівці, а віднайти свою справжню дорогу.

Чого вартий мій особистий літературний доробок, не мені судити. Знаю одне: у своїй роботі я завжди послуговувався гаслом лікарів ― «не нашкодь!» Тим керуватимуся в міру свого розуміння й далі…

― Чим характерні, на Ваш погляд, сьогоднішні стосунки видавця з автором?

― Не хочу з приводу цього довго розводитись. Скажу тільки, що такого безкультур’я, яке демонструють деякі нинішні видавці, в історії книговидання ще не було. Вважається нижчим своєї сумнівної гідності взагалі відповідати автору. Чимало випадків, коли видавець намагається назавжди, до того ж за безцінь пригарбати авторські майнові права. В тому числі й у спадкоємців.

Або взяти видання збірок літературних творів. Їх укладають без будь-якого відома автора, а отже й дозволу. Вони виходять під маркою хрестоматій, хоч такими не є. Це хитрий комерційний хід. Адже тим, кого, відібрали до хрестоматії, закон дозволяє не платити гонорар. Отож видавець має на цьому чистий бариш.

― Чим Ви заповнюєте свій вільний час? Чи є у вас хобі? Хто ваші друзі?

― Вільного часу в мене не так уже й багато. Я ще й досі працюю в журналі «Малятко». Щось потрошку пишу, хоч видаватися сьогодні стає дедалі важче. А головне моє хобі ― книжка. Від неї, якщо вона мудра, я одержую ні з чим не зрівняну насолоду. Правда, підводить зір. Є ще один гріх: я інколи беру до рук пензлі й намагаюся щось намалювати. Здебільшого пейзажі, бо люблю природу. Друзів у мене у великій кількості не було ніколи. А ті, що були, маже всі вже відійшли в Господні чертоги. Світла їм пам’ять. Натурою я, як нині модно казати, інтроверт. Такого типу людей називають самотніми вовками. Хоч відлюдьком себе не вважаю. Мені здається, я особа комунікабельна, без комплексів і амбіцій.

― Якщо можна, розкажіть трохи про свою родину. Про традиції.

― Як на правду, ця тема видається мені не дуже цікавою для публічної розмови. Однак скажу, що родина ― це, на моє глибоке переконання, найнадійніша опора і в радощах, і в горі для кожної людини. Для мене, принаймні, вона є головним моїм надбанням. До того ж усіх нас об’єднують не тільки житейські, а й суто фахові інтереси. Моя дружина ― донедавна видавничий працівник з досить великим у цій галузі стажем і досвідом роботи. Всі три доньки теж мають відношення до гуманітарної сфери. Кожен член родини ― спасибі їм ― підтримує мене й допомагає в моїх літературних заняттях. Часто без будь-якої скидки і покритикує. Ще я маю двох бравих онуків. Один ― уже студент, опановує фах, пов’язаний з економічною кібернетикою, а другий ― поки що натужно засвоює шкільні премудрощі. До речі, крім української вільно володіє грецькою мовою.

Про традиції можу сказати одне. Намагаюся пам’ятати все краще, що було в житті моїх дідів та батьків. Дуже шкодую, що свого часу мало цікавився своїм родоводом, що не міг взяти за приклад звичай народу камба, який живе в Кенії. Там кожен з малих літ має, як табличку множення, знати своїх пращурів аж до двадцятого коліна включно.

― Що Ви на закінчення можете побажати читачам?

― Дорослим, зважаючи на сучасні обставини, ― мужності й мудрості. А малим: рости щасливо, як вутята на воді. А найголовніше ― знайти свою, єдино правильну дорогу в житті.

Розмову вела Уляна Ільченко