Рукописи із шухляди > Як стати чарівником

Оповідання на морально-етичні теми для дошкільнят і молодших школярів. Обсяг — близько 2,5 авт. арк.

Для ознайомлення кілька з них:

Гра в шашки

У Києві, в одному з наймальовничіших куточків, що зветься Русанівкою, жила дівчинка Уля.

Щоранку по сніданні Уля із своєю бабусею виходили на прогулянку подихати свіжим повітрям, чи, як жартувала бабуся, «нагуляти дівочі рум’янці». Вони бродили над порослим вербами каналом, уголос читали на лавочці казки, а подеколи брали на човнярській станції човна й залюбки каталися між галасливих табунців чайок і диких качок.

Одного разу, вертаючись додому, Уля побачила біля свого під’їзду незнайомого хлопчика. Він сидів у легенькому, на велосипедних колесах візку, під парусовим шатриком від сонця, а на колінах у нього лежала груба, з барвистою обкладинкою книжка. Проте хлопчик зовсім не збирався гортати її. Він був якийсь примарнілий на личку, сумний і до всього байдужий.

― Ти що, наш сусід? ― підступила до хлопчика Уля. ― Досі я тебе тут не бачила.

― Ми переїхали сюди два дні тому, ― дещо насторожено й наче знехотя відповів хлопчик.

― А чого ти не йдеш погуляти над каналом? Там така краса! Й мало не до самісінького неба б’ють водограї.

Хлопчик мить помовчав, а тоді ледве чутно прошепотів:

― Мені не можна. В мене хворі ноги.

Уля зрозуміла, що повелася не зовсім тактовно. В душі їй зворухнулося гостре співчуття до хлопчика. Щоб хоч якось загладити свою необачність, вона легенько доторкнулася до його руки й запитала:

― А хочеш, пограємо в шашки?

― Я б з радістю, ― сказав хлопчик. ― Та гравець з мене нікудишній.

― О, не бійся, я теж не гросмейстер, ― усміхнулася Уля.

Коли бабуся принесла їм шашки, Уля спритно розставила їх на дошці й великодушно запропонувала:

― Нехай твої будуть білі. За ними ― перший хід. А це хоч і маленький, але шанс перемогти.

Уля навчилася грати в шашки півроку тому й так натренувалася, що інколи навіть вигравала в самого тата. Одначе зараз вона вирішила, що навмисне програє хлопчикові й, може, хоч трохи розважить його. Тим часом хлопчик виявив наполегливий характер. Він чинив завзятий опір, і Уля поступово так захопилася грою, що геть забула про свій намір.

― О, який ти хитрик! ― щоразу, роблячи свій хід, промовляла вона й раптом вибудувала таку мудру комбінацію, що хлопчик втратив аж три свої шашки, а її, Улину, пропустив у дамки. Тепер у нього не було вже ніякісінької надії на рятунок, і він, ніяково усміхнувшись, звів догори руки на ознаку того, що здається. Уля спам’яталася, та було пізно. Аби втішити хлопчика, вона сказала:

― Мій тато в таких випадках любить повторювати: «За одного битого двох небитих дають». Ти не засмучуйся. Ми тепер щодня з тобою гратимемо, й ти обов’язково натренуєшся. А зараз можна я тебе трохи покатаю?

Не чекаючи згоди, вона зрушила з місця візок і прудко покотила його по асфальтовій доріжці. Весело мигтіли в колесах блискучі шпиці. Лопотів на вітрі парусовий шатрик. А якийсь рудий проворний горобець стрибав позаду них і голосно, мало не на всю Русанівку, цвірінькав, ніби просився до їхнього товариства.

 

Найкраща сестричка

У п’ятилітньої Одарочки з’явилася манюня сестричка Катруся.

Коли мама з татом принесли Катрусю з пологового будинку, то сказали:

― Бачиш, Одарочко, яка вона крихітка? Їй у всьому догляд потрібен: і нагодувати, й викупати, й памперси вчасно поміняти… А це значить, що ми будемо геть зайняті. То ти вже, чим можеш, допомагай нам.

Одарочка слухала татові-мамині настанови і на знак згоди кивала головою. Але, правду сказати, вона не зовсім розуміла, що віднині починається для неї зовсім нове життя. Тепер всю увагу виявляли сестричці. Мамі ніколи й угору глянути. Тато, як прийде з роботи, теж зразу в хатні клопоти поринає. А за неї, Одарочку, ніби й геть забувають.

Незатишно стало Одарочці. Сумно. Самотньо. До себе брав живий жаль. А на сестричку росла образа.

«Бач, яка! ― думала Одарочка. ― Все їй. Всі біля неї бігають. А вона ― плакса-вакса. На всю хату галасує, спати не дає.»

Одарочка підходила до Катрусиного ліжка, неприязно дивилась, як та кумедно плямкає ротиком і, коли мами не було поблизу, сердито шепотіла:

― У-у, крикуха-квакуха! Не люблю тебе! Ти погана! Фе!..

Збігали дні. Катруся поволеньки росла, вилюднювала і зробилась пухкенька, як булочка. Волосся на голівці в неї посвітлішало. Погляд став більш осмисленим. Вона випростовувала свої ручки і весь час метляла ними, ніби ловила в повітрі метеликів.

І от одного разу Одарочка нахилилась над сестричкою, щоб знов сказати якусь прикрість. Катруся зупинила на ній свої круглі, як ґудзики, очі й широко усміхнулася.

― Ой, а вона мені рада! ― прошепотіла Одарочка. ― Сміється. Ручки простягає. Мабуть, хоче зі мною гратися.

І в цю мить Одарочці ніби розтанула в душі якась гостра колюча крижинка. «Вона мене любить… любить мене», ― радісно подумала Одарочка, і щось ніжне й тепле виповнило їй груди. Одарочка ще нижче схилилась над Катрусею і проникливим маминим голосом затуркотіла:

― О, моя пташечко! Квіточко моя! Ти не погана, ні. ― І, мить подумавши, щиро додала: ― Ти найкраща у світі.

 

Історія з маминим чоботом

Якось за кілька днів до Нового року, коли настала вечірня година і всі в хаті вже ладналися до сну, Іванкова мама, ніби між іншим, сказала:

— Завтра проскочу навідати наших Марусю та Степана. Давненько вони голосу не подають. Ви, мамо, — звернулась вона до Іванкової бабуні, — здається, хотіли їм щось передати. То наготуйте з вечора, бо я піду на електричку, ледь почне на світ благословлятися.

— І я з тобою, — квапливо вигукнув Іванко.

— Е, ні! — заперечила мама. — Ти лишишся з татом і бабунею. Не буду я тебе серед зими, в мороз, за собою волочити. Та й в електричці зараз, напередодні свят, не протовпишся. Ще грип у цьому стовковиську підхопиш.

Іванко, як джміль, що не знайшов у квітці меду, сердито загув:

— Не лишусь я з бабунею. Вона мені їсти не дає. І тато зі мною не грається.

— Оттакої! — вдарила об поли руками бабуня. — Це ж коли я тобі, безсоромнику, їсти не давала?

Та Іванкові зовсім не було соромно, що даремне наговорює і на тата, й на бабуню. Він опустився на підлогу й уже не як джміль, а як бичок-третячок на всю хату заревів:

— Я теж до рідненької тіточки Марусічки хо-очу. Повезти до неї ви давно мені обіцяли. Та щоразу обдурюєте...

І він зайшовся таким гірким, таким нестримним плачем, ніби настав для нього кінець білого світу.

— Ну, гаразд, гаразд, — стала заспокоювати Іванка мама. — Досить ревти. Тільки сам поміркуй: тобі що, твоє власне здоров’я не дороге? Ти захворіти хочеш? І ще, чого доброго, в лікарню попасти?

— Не дороге! Хочу! — голосно шморгаючи носом, гнув своє Іванко.

— От пуста голова! — докірливо похитала головою бабуня. — І в кого він, такий упертюх, удався!

Проте мамі стало жаль Іванка. Отож, щоб утихомирити його, вона примирливо сказала:

— Хоч ти й вередун, і неслух, і плакса-вакса, але візьму тебе та як, не дай Боже, захворієш, то начувайся. Я тобі твою впертість пригадаю.

А сама подумала: «Завтра подамся на вокзал, коли цей верескун ще останні сни додивлятиметься. А як прокинеться і зчинить ґвалт, то вже бабуня з татом якось дадуть йому раду...

Минула ніч. Коли почало світати, мама швиденько налаштувала сумку, одяглася, кинулась взуватися, аж одного чобота — нема. Вона туди, вона сюди — обнишпорила шафу, весь передпокій. Бабціна, татова, Іванкова взуванка — на місці, а от її правий чобіт зник, ніби його лизь злизав.

Мама втомлено сперлася на одвірок, і вкрай спантеличена, не знала, що й подумати.

Аж тут виповз із своєї кімнати сонний Іванко і, позіхаючи та тручи кулаками очі, докірливо сказав:

— Я знав, що ти мене обдуриш. Тому твого чобота під ковдру собі сховав. У целофановому кульку. Щоб простирадло не замастилося.

— Ох ти ж шкодо моя! Що з тобою робити! — незлостиво посміхнулася мама. — Давай уже, швиденько збирайся, та й поїдемо до твоєї рідненької тіточки Марусічки.